П’ятниця, 4 Грудня 2020

У деяких вчителів відсутня педагогічна душа, а ліпити дитячі душі, не маючи своєї, неможливо, – вчителька

У деяких вчителів відсутня педагогічна душа, а ліпити дитячі душі, не маючи своєї, неможливо, – вчителька

Така вже доля педагога: отримувати зарплату, аби їсти, а замість того давати духовну поживу саме тим, хто цього потребує.

Робота вчителя – це справжня рицарська пригода у заплутаному лабіринті, якому не видно кінця-краю і де на кожному кроці чекає якесь нове випробування. От тільки рицарям повезло більше – у легендах вони витрачали на той лабіринт максимум дні три, а вчителі крокують ним усе своє життя. І приз вкінці, як виявляється, зовсім не конкретний золотий кубок чи скриня з дорогоцінним камінням. Приз набагато абстрактніше і від цього неймовірно цінніше.

То хто ж такий вчитель? Чого він прагне? Що бажає побачити, подолавши черговий лабіринт?

Над роллю справжнього педагога на своїй сторінці у фейсбуці розмірковує Ольга Халепа, вчителька біології та природознавства з села Яковлівка Харківської області.


Хто такий учитель?

Це той, хто отримав педагогічну освіту і має відповідний документ? Ні. Це той, хто навчає? О, таких знавців всього на світі в нашому суспільстві багато, але навряд чи їх можна назвати педагогами. Можливо, це той, хто зарахований до штату одного із закладів освіти і якому місцевий бухгалтер нараховує щомісячну плату за роботу? Ось тут, на перший погляд, все логічно: людина прийшла до школи, виконала свою роботу – ну, як виконала, швидше відпрацювала, відбула, відстояла зміну, як на заводі, й отримала за це гроші.

Та почекайте! Якщо у токаря є завдання виготовити за зміну певну кількість деталей, згідно з кресленнями, чітко за розмірами, то навряд чи він буде їх змінювати. Будь-яка похибка призведе до браку, і наслідки для робітника будуть дуже негативними.

Учитель же не точить деталей, він точить дитячі душі. Без креслень і параметрів, бо в нього творча свобода діяльності, як-не-як.

Отже, сировину педагогу віддають батьки, а саме вчитель точить душі. Але ж дитячі душі не металеві, це ж не деталі у верстаті токаря! Це людське єство, тому і дається творча свобода. Мовляв, дивись, учителю, як краще, як ефективніше, як результативніше. Та й не токар ти, все ж більше схожий на гончаря, що працює з м’якою глиною. Що виліпиш, те й запечеться, те й прикраситься заплутаним орнаментом життя.

Не кожен здатний відпрацювати робочу зміну, довжиною в педагогічний стаж, ефективно. Хтось відразу втомлюється, байдуже отримуючи гроші за пустопорожнє, багаторічне перебування у приміщенні школи, хтось знаходить цілі, зовсім відмінні від основної освітянської: задовольнити адміністрацію школи власним підлабузництвом, подарувати «пташечки» для звітів методистів, прилаштуватися до нової ситуації, будь-якими засобами пропхнутися до вищої категорії чи заслуженого вчителя і отримати бажану надбавку, не відповідаючи званню. Вигоріти після 10 років роботи (правда, не дуже-то й горівши), а потім ще 30 років просто скніти на педагогічній ниві, оживаючи тільки при слові «зарплата», хапатися за будь-які години, аби більше, більше, більше щомісячно капало на карту.

Читайте також:  Як запобігти емоційному вигоранню вчителя під час пандемії COVID-19

У таких горе-педагогів є кредо: «Нас усі ображають». О, так, вони весь час виправдовують себе тим, що ображені: на нові закони та рекомендації, на відсутність техніки, на маленьку зарплатню; на колег, в яких все виходить, які чогось досягли, які мають повагу; на батьків, бо вони весь час критикують і хочуть якісного навчання для своїх дітей; ображені на учнів, бо вони чомусь не сидять собі на уроці, наче слухняні дерев’яні фігурки і весь час вимагають руху, прогресу та педагогічної еволюції.
Такі працівники школи убогі власною душею, ой, та що там казати, у них відсутня педагогічна душа. А ліпити дитячі душі, не маючи своєї, – це як гончар без рук. Хоча, можна працювати й іншими частинами тіла, але яким буде результат?

Байдужість до головних героїв в особистій педагогічній поемі, задоволення тільки власних потреб чи хворобливих амбіцій керівництва різних рівнів – це ознака маленького, але шкідливого книжкового скорпіона, як день за днем, роками, точить сторінки поеми, врешті-решт перетворюючи твір на суцільні дірочки, в якому прочитати вже не можна нічого цінного. Візьмеш до рук, і все розсиплеться на порох, що враз рознесеться вітром буття, не залишаючи й сліду.

То хто ж такий вчитель?

Тільки той, хто вміє ліпити пластичні дитячі душі у прекрасний суб’єкт людської особистості, а не штампувати браковані деталі, відстоявши зміну, аби було. Той, хто пише свій педагогічний твір, десятки разів виводячи учительської ручкою на кожній сторінці: «учень, учень, учень…», думаючи про нього, цінуючи його, ставлячи понад усе, як найголовнішу особистість освітянського процесу, розуміючи, що найсучасніша будівля закладу без дитини – всього лише акуратно складений об’єкт із цегли, шиферу та шпалер.

Учитель – це той, хто, творячи дитячу душу своєю душею, сміливо поставить на власному творінні навчання та виховання знак якості й ніколи не захоче підставити його під сумніви, що б не відбувалося навколо.

Така вже доля вчителя: отримувати зарплату, аби їсти, а замість того давати духовну поживу, – в стократ більшу – саме тим, хто цього потребує.

Пафос? Можливо… Та тільки для тих, хто не педагог. Справжній учитель знає, що це і є сенс його педагогічного життя.

Джерело.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: